Технологія підготовки проведення нарад і зборів

Підготовка проведення нарад і зборів

Праця менеджера пов'язана з проведенням нарад, переговорами і презентаціями. Вони є оперативними інструментами в його звичайній діяльності.

Нарада - форма управлінської діяльності, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників управлінського процесу.

Засідання - форма організаційної роботи постійно діючого органу (комітету, колегії, ради, комісії, групи).

Збори - присутність у певному місці людей, об'єднаних конкретною метою (збори працівників підприємства, підрозділу, членів товариства тощо).

 Ефективні менеджери знають, чого їм слід очікувати від наради, доповіді або презентації, а також, яку мету мають переслідувати такі заходи. Вони запитують себе: "Чому ми організовуємо цю нараду?", "Чи хочемо ми опрацювати якесь рішення, зробити повідомлення або ж з'ясувати напрям нашої діяльності?" Вони звичайно наполягають на тому, щоб зміст таких нарад, переговорів, доповідей або презентацій ретельно обмірковувався й заздалегідь доводився до відома учасників. Вони наполягають на тому, щоб кожна нарада давали конкретну користь й просувала вирішення поставлених завдань.

Керівник, що налаштований на підвищення ефективності, завжди заздалегідь обговорює завдання тієї чи іншої наради. Він робить все можливе, щоб спілкування відповідало поставленим вимогам. Він не допустить перетворення наради в обмін "чудовими ідеями". Одночасно намагатиметься зробити так, щоб вона не перетворилося у викладення точки зору одного учасника, а стимулювала б розумовий процес всіх присутніх. Наприкінці наради досвідчений керівник повертається до порядку денного й порівнює, чи відповідають рішення наради поставленим цілям.

Сконцентрованість на досягненні мети нейтралізує одну з основних проблем, що стоять перед менеджером, а саме: плутанину і невпорядкованість подій, що відволікають від змісту того, що відбувається. Спрямованість на результат дає організуючий принцип. Він надає подіям більш осмисленого характеру.

Ця цілеспрямованість перетворює одну із слабких ланок, властивих функціям менеджера, - його залежність від інших людей, організації, в якій він працює, у джерело росту. Цілеспрямована робота сприяє духу колективізму.

Нарешті така позиція менеджера не дозволяє замикатися в рамках власної фірми, змушує спрямовувати свої зусилля на досягнення результатів, що стосуються даної організації в цілому, допомагає налагоджувати контакти із зовнішніми контрагентами - будь-то ринки, клієнти, постачальники тощо.

Орієнтованість на позитивні результати, на досягнення - це шлях до ефективності.

Службові наради - відповідальний вид роботи менеджера і важливий фактор організації діяльності всього апарату управління.

Така робота необхідна для прискорення процесу прийняття рішень і підвищення їх обґрунтування. Наради є також ефективною формою обміну інформацією й досвідом роботи. За допомогою нарад спрощується й прискорюється процес доведення конкретних завдань до безпосередніх виконавців, організація контролю тощо. Але якщо менеджер виносить на нараду такі питання, які міг би вирішити самостійно, то вона перетворюється на марну втрату часу.

Слід враховувати й виховне значення нарад. Емоційний вплив менеджера на колектив під час наради, вплив колективу на окремих працівників сприяє зростанню ініціативи і ентузіазму.

Все це справедливо лише тоді, коли нарада є дійсно необхідною і належним чином підготовленою, а питання, що розглядаються, безпосередньо стосуються працівників, залучених до участі в ній.

Якщо необхідність наради є очевидною, то її ефективність залежить від якості підготовки і проведення. Наприклад, готуючись до наради, присвяченої прийняттю рішення, менеджер має здійснити такі заходи:

- заздалегідь вирішити і чітко сформулювати порядок денний, аби на обговоренні винести одне-два (не більше) питань, які менеджер дійсно не може вирішити самостійно або вирішення яких на основі консультацій і особистих контактів менеджера з відповідними спеціалістами є малоефективним;

- обмежити коло учасників наради працівниками, яких безпосередньо стосуються обговорювані питання; - попередньо повідомити всіх учасників наради, аби вони були готові висловити свою думку чи відповісти на ті чи інші запитання;

- потурбуватися про те, щоб на нараді бути присутні стенографістка або секретар;

- забезпечити підготовку приміщення та організаційної техніки (столи, мікрофони тощо).

Економічна система

Сутність та структурні елементи економічної системи 

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та прочно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.
Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів.
Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами.
Основні складові частини економічної системи:
1)виробничі сили суспільства, представлені особистими, речовими, соціальними факторами;
2)техніко-економічні відносини;
3)соціально-економічні відносини;
4)господарчий механізм.
Виробничі сили та техніко-економічні відносини утворюють технологічний спосіб виробництва. А технологічний спосіб виробництва разом з соціально-економічними відносинами утворює соціальний або суспільний спосіб виробництва.

Господарчий механізм-сукупність техніко-економічних, соціально-економічних відносин, юридичних відносин в галузі господарства та громадянського права та економічної політики.

Суспільний процес виробництва

Суспільний процес виробництва і його основні фактори

Суспільний процес виробництва-це цілеспрямована,осмислена діяльність людей по створенню благ з метою задоволення потреб. Результатом виробництва є матеріальне (виробництво харчів, одягу і т.д.) та нематеріальне благо(будь-які послуги). Суспільний спосіб виробництва формується зі струк­турних елементів, тому економічний прогрес має різні критерії виміру. Продуктивні сили є змістом суспільного способу вироб­ництва, відносини економічної власності - - суспільною формою, а визначальним у співвідношенні цих категорій є зміст, тому найзагальніший критерій економічного про­гресу -- розвиток продуктивних сил. Це зумовлено тим, що змістом продуктивних сил є ставлення людини до при­роди в процесі праці. Від рівня їх розвитку залежить обсяг створюваних матеріальних і духовних благ, а отже, жит­тєвий рівень населення. Залежно від структури всієї системи продуктивних сил відбувається конкретизація найвищого, узагальнюючого критерію. Тому слід розрізняти такі критерії економічного прогресу: рівень розвитку людини, зокрема робочої сили, засобів праці, науки, форм і методів організації виробницт­ва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Так, рівень розвитку робочої сили визначається її загально­освітньою та професійною підготовкою, ступенем розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку засобів праці характеризується продуктивністю, здатністю замінювати працю людини та іншими показниками. Оскільки головна продуктивна сила — людина — водно­час є і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб'єктом відносин економічної власності, та головний кри­терій суспільного способу виробництва — розвиток люди­ни, її потреб, інтересів, цілей. З цього погляду відмінність між різними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується пере­важно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпорядковуватися розвитку більшості населення. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону. Сутністю людини є вся сукупність суспільних відно­син (економічні, юридичні та ін.) у поєднанні з природною складовою, тому розвиток людини — головний критерій усього суспільного прогресу. Особа повинна розвинути всі свої сутнісні сили, здібності не лише в економічній систе­мі, а й у сфері соціальних, політичних, культурних відно­син. Фактори вир-ва, їх клас. та хар-ка. В економічній теорії домінують 2 класи факторів вир-ва:

1.за ф-єю факторів вир-ва створення продукту.

2.за роллю факторів вир-ва в отриманні доходу.

Чинники виробництва: Суспільне виробництво є взаємодією 3 основних чинників: робочої сили, засобів виробництва, землі.

 У ринковій економіці додається четвертий чинник: підприємницький талант. Робоча сила -  це сукупність фіз. і розумових здібностей людини, його здібність до праці. Праця є інтелектуальна і фіз. діяльність, направлена на виготовлення матеріальних благ і послуг. Праця, як фактор вир-ва хар.:віком, статтю, освітою, рівнем кваліфікації, досвідом роботи.

Засіб виробництва – це створені в процесі виробництва всі види засобів і предметів праці.

Засіб праці – це інструменти, устаткування, за допомогою якого людина впливає на предмет праці.

Предмет праці – це матеріали, які підлягають обробці. Їх два види:1)безпосередньо виділені з природи; 2)які пройшли певну обробку і стали сировиною;

Засоби і предмети праці разом складають засоби виробництва. Їх звичайно називають капіталом. Накопичення засобів виробництва наз. інвестуванням, а засоби виробництва це інвестиційні ресурси або товари. Земля і природні ресурси – це дар природи, земля поставляє все необхідне, все, що визначається як природні ресурси.

Підприємницькі здібності -  це особливий вид людського капіталу, направлений на координацію і комбінування всіх інших чинників виробництва з метою створення матеріальних благ і послуг. Це людтна або суб'єкт, чинник виробництва, що має достатню рідкість. Нарешті, виділяють ще 2 чинники:

Інформаційний – інформація, без якої з'єднати решту чинників виробництва або не реально або не можливо.

Економічний – людству не байдуже як скомбіновані чинники і якою ціною. Виробництво – це не механічне об'єднання чинників виробництва, а складна система взаємозв'язків. При цьому число взаємозв'язків постійно збільшується. Провідними елементами в будь-якому з чинників є енергія і інформація. Продукція – це результат виробництва у вигляді продукту, готового для споживання. Всі продукти ділять на проміжні і кінцеві. Кінцеві використовуються в так званому кінцевому споживанні, а проміжні підлягають подальшій обробці.

Політекономія

Предмет політекономії. Методи економічних досліджень.

Політекономія відноситься до політичних, фундаментальних наук, саме тому п.е. має тісний зв’язок і є методологічною базою для прикладних та фундаментальних наук. Предметом політекономії є виробничі відносини, що складаються між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, з метою задоволення потреб в умовах обмеженості ресурсів. Відносини, що є предметом політекономії складаються соціально-економічні та організаційно-економічні відносини:

Соц.-економ.- відносини власності на фактори та результати виробництва.

Орган.-економ.- відносини, що складаються з:

1)відносини організації господарської діяльності в певних повноваженнях( натуральне , ринкове господарство).

2)відносини управління та координації господарської діяльності людини(традиції, ринок, командно-адміністративні, змішані системи).

3)відносини кооперації та суспільного поділу праці.

Політекономія - є першим етапом в розвитку екон. теорії, крім політекономії, що є основами економ. теорії, вона також включає мікро та макроекономіку.

Методи економічних досліджень. Великий арсенал методів наукових досліджень підрозділяється на дві групи: 1) емпіричні; 2) теоретичні.

Емпіричні – полягають у зібранні фактів, врахуванні всіх змін, що відбуваються з ними, в їх групуванні, математико-статистичній обробці.

Теоретичні методи є засобом проникнення в глибинну сутність досліджуваних явищ, розкриття законів їх функціонування та розвитку.

В політекономії теоретичні методи полягають головним чином в абстрактних висновках, у висуненні та перевірці гіпотез, гіпотетичному моделюванні економічних процесів. Широко використовується метод абстрагування: відсторонення від другорядних, не істотних сторін досліджуваного явища з метою виділення першочергових глибинних якостей, що розкривають його сутність.

Шляхом методу абстракції формуються економічні закони та категорії. Кращим засобом перевірки висунутих гіпотез, сконструйованих моделей є експерименти, тобто відтворення відповідних процесів в лабораторних умовах. В політекономії лабораторні експерименти неможливі, а економічні експерименти досить обмежені. Але в якійсь мірі це компенсується широкими масштабами теоретичних дискусій вчених-економістів, які ведуться на конференціях, симпозіумах, а також методом єдності логічного та історичного. При вивченні фактів, висуненні та перевірці гіпотез використовуються методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції.

Аналіз – розклад, розчленування досліджуваного об’єкту на складові частини. Синтез – вивчення предмету в єдності та взаємодії всіх його складових частин, його системної цілісності.

Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень великої кількості досліджуваних явищ.

 Дедукція – протилежний рух дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, підвищення якості спільних наукових висновків, законів. 

Зародження і розвиток політичної економії

Політична економія. Основні напрямки школи і течії.

Політекономія-складова частина економічної теорії. Економічна теорія складається з політекономії, макроекономіки, мікроекономіки, історії економічних вчень. Макро- і мікроекономіка конкретизують загальнотеоретичні положення політекономії. Макроекономіка на рівні країни, мікроекономіка на рівні окремих галузей. В цілому економічна теорія є методологічною основою всіх економічних дисциплін. Господарчо-економічні проблеми завжди знаходились в центрі уваги людей. Донаукові фіксовані проблеми зустрічаються в міфах, легендах, релігійних віруваннях. Перші наукові проблеми зустрічаємо також в давності в рамках єдиної філософської науки. Становлення економічної галузі наукових знань. Накопичення великих обсягів економічних знань призводить до їх розчленування й обособлення. Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків). Виражали інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше застосований французьким вченим - меркантилістом Антуаном де Монкретьєном в 1615 р. в "трактаті адресованому королю й королеві". Меркантилізм-перша школа політекономії. Походить віт італійського слова мерканте (купець). Багатство суспільства ототожнювали з золотом. Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму, первинному накопиченню капіталу. Класична Політекономія виникла у зв’язку з проникненням капіталу в сферу виробництва. Класична Політекономія була пануючою школою в 2 пол.18-поч.19 ст. Перші представники цієї школи - фізіократи (природа и влада). Родоначальник Франсуа Кенэ, який джерелом багатства вважав виробництво, але лише с/г. Головна їх заслуга - перша спроба провести аналіз суспільного відтворення. Класична Політекономія: Вільям Петті, Адам Смітт, Давід Рікардо обгрунтували, що джерелом суспільного багатства є все суспільне виробництво. 1.Ввели метод абстрагування, який відкривав можливості проникнення в глибинну суть досліджуваних явищ. 2.Заклали основи трудової теорії вартості. 3.Дослідили механізм відтворення суспільного капіталу. 4. Спробували пояснити закони, що управляють економічними явищами. 5. Виступали за обмеження втручання держави в економіку, за свободу торгівлі. В середині та другій половині 19ст. в працях Сісмонді й Прудона розвивалась дрібнобуржуазна Політекономія. Вона відображала інтереси і погляди мілких товаровиробників; не змогла відкрити закони економічного розвитку й тому виявилась безплідною.

Сучасна економічна теорія характеризується більшою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) Неокласична; 2) кейнсіанська; 3) монетаризм; 4) інституціонально-соціологічна. Вони різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і взаємодії в економічному розвитку.